Щорічно обранці волинської громади звітують про свою роботу, однак 2022 рік став не схожим на інші. Сьогодення і громада вимагають інших звітів. Велика війна спонукала депутатів працювати у новому форматі, приймати складні рішення та реагувати на непрості виклики. Хтось з обранців волинського парламенту вступив до лав ЗСУ, інші стали їм на поміч.
Сьогодні – про особисту волонтерську історію депутата обласної ради Юрія Харченка.
Волонтерство для нього розпочалось уже на другий день після повномасштабного вторгнення. Пригадує, що саме 25 лютого разом із командою народного депутата України Вячеслава Рубльова, помічником якого він є, розпочали із допомоги батальйону територіальної оборони Луцького району, який тільки формувався. «Упродовж першого місяця війни ми займались забезпеченням батальйону тероборони Луцького району. Фактично кожного дня я їздив на кордон, аби доставити для хлопців найнеобхідніше. Там розташовувався гуманітарний хаб, куди багато іноземців привозили допомогу, бо далі їхати на територію України просто боялися», – розповідає він.
Саме там, на кордоні, Юрій Харченко отримав перші важкі враження від великої війни. Пригадує, як чоловіки зі сльозами на очах обіймались та прощались зі своїми дружинами, матерями, дітьми, а потім довго проводжали їх поглядом, коли ті покидали країну…
За словами депутата, сформований на території Луцького району батальйон тероборони одним із перших був задіяний у бойових діях на кордоні Житомирської та Київської областей. «Тоді усе необхідне ми почали доправляли нашим бійцям туди. Це і автомобілі, тепловізори, рації, різноманітні засоби індивідуального захисту: бронежилети, каски, аптечки, а також усю необхідну провізію», – згадує він.
Згодом командою народного депутата розпочали системну роботу з підготовки українських військових іноземними інструкторами за стандартами НАТО. «Загалом багато іноземців з військовим досвідом виявляли бажання допомогти Україні з навчанням наших захисників. Так, на запрошення Вячеслава Рубльова на Волинь приїхали представники литовської громадської організації «Лукшу віри». Своєрідний навчальний центр був зорганізований на базі батальйону «Луцьк». Тут пройшли вишкіл бійці місцевих батальйонів тероборони, нацгвардійці, прикордонники та багатьох інших формувань. Пізніше до тренувальних програм, крім прибалтів, долучилися американці і фіни. Окрім Волині ми їм домовляємось про проведення навчань й у інших регіонах: Чернігові, Львові, зараз в Івано-Франківську», – каже він.
Як ще один приклад співпраці з іноземними інструкторами-волонтерами за словами депутата є успішний старт проєкту в Луцькому національному технічному університеті по підготовці командирів бойової групи. Ці навчання проводили фінські офіцери запасу, старшини та фінський легіонер під керівництвом полковника Еріка Леппяярві. «Окрім навчального процесу ми неодноразово возили литовських, фінських та американських інструкторів на східний і південний напрямок фронту, щоб вони на власні очі побачили, що їх допомога, яку вони щоразу привозять в Україну, доходить до фронту. Я мало не щодня отримую все нові запити від військових – це здебільшого автівки високої прохідності, дрони та тепловізори. Усе це ми шукаємо спільно із нашими іноземними друзями та просимо їх доправляти в Україну лише якісні речі», – зауважив він.
Юрій Харченко переконаний, що після нашої перемоги на Волині має постати офіційний навчальний центр, де мобілізовані, резервісти та кожен бажаючий зміг би навчитися тримати в руках зброю і вміти нею скористатися. «Настане такий час, коли іноземці приїздитимуть повчитися у нас, бо такої війни, яка ведеться на території України, не було у жодній із сучасних європейських держав», – переконаний обранець.
Чи не найважливіша волонтерська місія депутата – це поїздки на передову східного та південного фронту. «Після того, як було звільнено Київ, ми почали тісно співпрацювати із регулярними підрозділами ЗСУ та допомагати їм. Саме тоді мені довелось побачити чи не увесь південь та схід держави, – пригадує Юрій Харченко. – Я до війни ніколи не був у Харкові, Краматорську, Миколаєві, на Херсонщині… Я не можу підрахувати кількість моїх поїздок в зону бойових дій. Їх було десятки. Ми доставляли усе: від автомобілів – до найелементарніших речей. Я до війни ніколи не думав, що можна за добу проїхати дві тисячі кілометрів…але для багатьох чоловіків і жінок сьогодні це майже стало нормою, як і для мене.
Запам’яталося, як переганяли КамАЗ, за кермо якого мені довелось сісти чи не вперше більш ніж за 20 років після отримання водійського посвідчення, – пригадує Юрій Харченко. – Під час перших мох поїздок у найгарячіші точки фронту мама і дружина дуже хвилювалися за мене, а зараз я відчуваю лише підтримку. Адже уся моя родина погоджується із твердженням, що є ті, хто воює, а всі решта мають допомагати. Більшість моїх друзів і знайомих уже в лавах ЗСУ, і якщо війна затягнеться, то я чітко розумію, що нам усім рано чи пізно доведеться взяти до рук зброю. А поки ми не там, то мусимо допомагати, іншого варіанту не існує».
Депутат стверджує: був на всіх напрямках півдня і сходу, де велися чи ведуться бойові дії, окрім поки Запорізького. «Наші військові кажуть, що не вистояли б без підтримки народу, наших найкращих у світі людей, бо це реально всенародна війна. Так, люди виснажені війною, але продовжують допомагати нашим захисникам. Вони й досі плетуть маскувальні сітки, роблять тушкованки, печуть пиріжки, ліплять вареники, а дітки малюють листівки. І це дуже важливо для наших воїнів. Ті самі дитячі малюнки, які є оберегами для воїнів, та будь яка звістка чи передача з дому – це те, що зігріває їх душу і дає зрозуміти, що вони там не самі», – переконаний він.
Щодо найгостріших вражень, які депутат отримав під час поїздок, то це діти, які бавляться на вулицях поміж уламками та залишками ракет і бомб під звуки канонади, облаштовують блокпости і ….граються у війну. Юрій Харченко каже, що тамтешні дітлахи уже розпізнають логотипи бойових підрозділів ЗСУ, бо українські воїни часто пригощають їх солодощами.
Гнітюче враження на нього справило одне із сіл на півдні Херсонщини, поблизу річки Інгулець, де кожна друга оселя була вражена обстрілами. «Де хати не були розбиті повністю, то замість дахів вони були просто вкриті плівкою, яку Україні надали за сприяння ООН. Спершу, з далеку мені здалось що вони такі гарні, синенькі, а коли під’їхав ближче, то побачив, що під накриттям руїни чийогось життя… В щойно звільнених населених пунктах Харківщини мене неабияк вразили білборди із проросійськими гаслами, намальовані триколори на українських розбитих школах та автобусних зупинках, вщент розбита техніка ворога і тіла російських загарбників, на вилицях, які ще не встигли забрати… І мирні люди, які готуючись до настання холодів, посеред всього цього просто рубали верби на околицях доріг, бо ні газу, ні електроенергії не було. А ще карети швидких, які постійно обганяли дорогою назад із Донеччини та мчали до медичних закладів Дніпра, і в кожній з цих машин боролися за життя якогось Героя», – із гіркотою розповідає депутат.
Ці та багато інших важких спогадів від побаченого ще більше переконали Юрія Харченка, що бути волонтером – це його добровільний обов’язок. «Війна лишає страшні шрами. А тому кожен із нас має робити все можливе, щоб на нашій волинській землі не допустити таких жахіть, які я бачив там. Задля цього я й надалі готовий викладатись на повну – знаходити кошти, шукати необхідне тут або за кордоном і везти нашим воїнам. А те, що нашим захисникам вдається зупинити росіян там – на сході і півдні, – це справжній подвиг. Я переконаний, що майбутня українська перемога – це заслуга стійкості та мужності воїнів і підтримка народу в тилу!», – резюмував він.
